Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Хто поцілить в яблуко, того називають Царем стрільців і вдягають йому на шию золотого півня на ланцюжку, а окрім почастунку вручають йому невелику нагороду. Я увійшов до галереї, з якої стріляли в щит, але що з тридцяти пострілів жоден не поцілив, то знудьгував і подався в інший парк, прозваний Єзуїтським.

Парк прекрасний, і ще прекрасніший тому, що тут прогулюється найкраща публіка. Обійшовши усе, я не знав, чим милуватися: прекрасними кущами чи красою квітників, оксамитовими лужками чи розфарбованими будиночками, що миготіли серед свіжої зелені. У одному з будиночків була чудово умебльована ресторація, в інших – кав'ярні і галантерейні крамниці. З підвищення і з фігурної альтанки видно найкращі міські будівлі і чути віддалений гомін людей, що веселяться, перестук карет і бричок, які під'їжджають до воріт саду. Звикнувши до постійних німецьких мод, я був приємно здивований різноманітністю, багатством і смаком вбрання тутешніх пань, а ще більше тим, що між ними дуже багато красунь з блакитними, млосними очима; одне мені не сподобалося, що рум'яна занадто грубо накладені на нерівні місця і приховують у молодих дівчат надто багато природних принад. Втім такий обман дозволений, бо дуже приємно бачити у всіх однаково свіжі обличчя. Я давно чув про люб'язності польок, яких багато хто називає північними француженками, але тут застав щось геть відмінне. Одна за однією скромно і тихо йшли вони розміреними кроками і на питання кавалерів відповідали, потупивши очі і ледь розтуляючи рожеві вуста, і жодна прекрасна голівка не ворухнеться, щоб зиркнути набік.

Сонце сіло, і на усіх доріжках стало так тісно, що довелося проштовхуватися. Голова у мене закрутилася. Мені набридло блукати назад і вперед, безупинно остерігаючись, щоб не заплутатися у вуалях або стрічках.

У сутінках я перейшов на бульвар, що розкинувся на зруйнованому валу посеред міста, і тут такий самий натовп, навіть ще більша тіснява, але скоро стали усі роз'їжджатися по балах і в театр. Німфи веселощів, досі непримітні, зосталися в перших рядах. Проходячи, вони кланялися, зітхали, сміялися, і відводячи за собою кавалерів, бажали подругам, які залишалися, доброї ночі.

Лемберґ, 3-го травня. У Духів день я обідав у руській корчмі, найкращій в усьому місті. Не дарма дали їй цю назву: серед гостей було чимало наших офіцерів. Одному з товаришів моїх геть не до речі спало на думку запитати у польського офіцера, у французькій службі, притому ще російського підданого, запитати: кого поляки краще люблять: росіян чи австрійців? Звичайно, російських, відповідав поляк, тому що із ста одного можна полюбити, а австрійців і з тисячі жодного не знайдеш.

Ввечері, не знаючи як провести час, пішов в театр; при вході подаю п'ять гульденів, замість квитка отримую дві лотерейні карти, і захоплений натовпом, що тіснився в коридорі, сідаю в партері на лавку. Скоро театр наповнився, і жодної ложі не залишилося порожньою. Жадність до виграшу множила нетерпіння глядачів, між якими помітив я більше застареньких і взагалі більше літніх, ніж молодих жінок.

При першому русі смичка в оркестрі шум, стукотня і розмови почали зменшуватися; коли ж завісу підняли, усі раптом замовкли, і наступила урочиста тиша. Посеред сцени стояв великий стіл з колесом; по обидві сторони його дві чорні дошки. Замість акторів виступили Магістратські або які інші цивільні чиновники у супроводі поліцейського офіцера. Навкруги розставили вартових; старший з чиновників поклав пук асигнацій на стіл, наказав прочитати, скільки зібрано грошей і які призначаються виграші. Найбільший з них в 500 гульденів; але мене запевнили, що можна п'ятьма флоринами придбати до п'яти тисяч. Чиновників зустріли оплесками; вони скромно і важливо вклонилися, і усе знову затихнуло. Після прочитання звіту визнали номери, змішали в урні і поклали їх в порожнечу колеса. При кожному зверненні випадав номер, який повторювали кілька разів і виставляли його чіткими цифрами на дошці. По мірі, як дошка списувалася номерами, що вийшли, увага збільшувалася; потім, коли почали скрикувати то тонкими, то басистими голосами: Амбо! терну! катерна! потрібно було подивитися на обличчя тих, що втрачали надію до виграшу. Ледве вимовили смертоносне для багатьох: куля моя! – я залишив театр, радіючи, що, наближаючись до своєї межі, ніколи не витрачатиму час на лотерею; бо крім того що не знаходжу в тому ніякого задоволення, для мене зовсім не забавно бачити порочну пристрасть, явно і без сорому що виявляється.

Марно, проте ж я так розсердився; лотереї усіма майже європейськими урядами прийняті і складають важливу галузь фінансової системи, доставляючи казні щорічний дохід.

Ярмарок почався на Трійцю, а разом з ним і контракти; крамниці відчинені, скрізь сяють продукти смаку і розкоші, ваблячи очі, прості ж твори природи, якими завалені магазини, ледве звертають на себе увагу. Такої моторності, такої кількості мішків із золотом і бочок зі сріблом мені не доводилося бачити ніде. Опівдні ми вирушили на біржу, де купувалися і продавалися товари позаочі, і здійснювалися акти різного роду за умовами. Там у великих залах для мене було найцікавішим і найприкрішим бачити, як чепуристий ставний ясновельможний увивався, лестив і принижено кланявся до землі перед розпатланим євреєм, який гонорово вимагав погасити вексель у сумі двісті тисяч злотих.

Поляки тільки платять або позичають, усе золото, усі оборудки, усе багатство Лемберґа в руках десяти тисяч жидів, які своєю зовнішністю скидаються на жебраків, трохи не сказав – шахраїв.

Покидаючи Леополь і піднявшись на висоти, які оточують його, я зупинився на хвилину, щоб оглянути польові укріплення, збудовані минулого року і уже наполовину зруйновані. Звідси місто має найкращий вигляд, зате всередині його немає місця, звідки б можна було бачити що іще, окрім безладної купи будов. Роззирнувшись довкола, я відразу помітив, що для захисту Леополя потрібно багато війська; воєнний його стан дуже незручний і відкритий з усіх боків.

З командної висоти я вклонився Леополю і попрощався з ним, як із мислячою істотою.

4 червня. Містечко Глиняни населене жидами. Поява моя у призначену корчму вигнала усіх пияків і торговців пивом та горілкою, але не могла проте вигнати жидівського смороду і нечистот, від яких мене нудило і голова крутилася. Не лише підлога, але й стіл такі брудні, що можна б зорати, посіяти овес і бігме б виріс; на щастя, товаришу по сусідству дісталася порядна хата, і я до нього перейшов на житло.

Білий Камінь. З усіх селищ, які траплялися